Тематичний напрям 2.
Актуальні аспекти державного управління
УДК - 354(091)
ІСТОРИЧНИЙ
АСПЕКТ РЕФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ВИКОНАВЧОГО ПРОВАДЖЕННЯ – ЗАПОРУКА ЕФЕКТИВНОЇ
СИСТЕМИ ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ
Бадалова Ольга Сергіївна,
заступник
начальника Миколаївського
міського
управління юстиції,
аспірант
кафедри державної
політики
і менеджменту ЧДУ ім. Петра Могили
В цивілізованій державі владні структури
об’єктивно зацікавлені у реформах різних галузей життєдіяльності суспільства, а
тому реформаційні процеси удосконалення юридичної бази правоохоронних органів
завжди є приорітетними.
В
органах юстиції України проводиться чимало реформ, зокрема, реформа
державної виконавчої служби, що представляє собою якісне оновлення і вдосконалення законодавства в практиці її застосування [2, с. 6].
Реформа – це
об’єктивні зміни в суспільстві
– соціально-значиме
явище, а не наповнення старих форм права новим змістом і не нав'язування настрою провідної партії
в законодавчому органі меншості.
Позитивною
рисою реформи державної виконавчої служби є
практична спрямованість, яка проявляється в розумінні правової реформи
як специфічної форми правотворчості – оновлення та вдосконалення законодавства.
Найбільш важливою ознакою правової реформи є те, що вона передбачає істотну
зміну встановлених основоположних засад, принципів, завдань, цілей правового
регулювання тих чи інших суспільних відносин. Зважаючи на викладене, для
здійснення реформи обов’язкова наявність певних науково-прогнозованих актів
законодавства, які підлягають зміні, тобто «первинне» правове врегулювання тих
чи інших суспільних відносин не є
правовою реформою, а являються розширенням і деталізацією правового
врегулювання суб’єктів виконавчого провадження [1, с. 146].
Як свідчать історичні факти, прихід до влади Павла Скоропадського,
зміна форми Української держави зумовили і кардинальні зміни у різних сферах
суспільного життя. Заслуговує на увагу той факт, що основні напрями внутрішньої
та зовнішньої політики були одразу визначені у «Грамоті до всього українського
народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України».
Зміни стосувалися також різних аспектів правового регулювання
суспільного життя, зокрема, це й організація та діяльність правоохоронних
органів і здійснення виконавчого провадження. Генеральний суд Української
Держави проголошено «найвищим охоронцем і захисником закону та найвищим судом
України для справ судівництва. Генеральний суд оголошує до загальної відомості
всі закони і накази Уряду, слідкуючи за законністю виконання судових рішень. Існування та розвиток виконавчої служби до
сьогоднішнього часу безпосередньо пов’язані і залежали від розвитку судової
системи, тому слід зазначити, що у перші тижні існування Гетьманату в Україні
діяла «змішана» судова система, та виконавча служба тобто суди, створені
Тимчасовим урядом, засновані Центральною Радою, та ще й судові інституції часів
Російської імперії, відроджувані урядом Української Держави.
На сучасному етапі реформи – це завжди зміни, що покликані покращити
звичайне минуле на ефективне майбутнє. Зміни також не завжди означають, що те,
що залишається в минулому, було поганим чи неефективним. Отриманий досвід,
усвідомлення помилок, бачення нового є підгрунттям перемін для проведення реформ у сфері
виконання судових рішень та виконавчого провадження.
Державно-правова реформа ДВС носить об’єднуючий характер для
позначення комплексних змін у законодавчих основах діяльності органів державної
влади, органів місцевого самоврядування, а також змін у правовому регулюванні
найбільш важливих сфер життя суспільства [3, с. 23]. Фактично йдеться про
комплексну модернізацію основного інституту виконання рішень в сфері ДВС разом
з реформою правової системи держави. Правовою реформою ДВС слід вважати не лише
результат внесення змін до законів, а й також супутні та підготовчі процеси
взаємопов’язаних складових.
Правова реформа ДВС – це зміна існуючих в законах основних засад,
принципів, цілей правового регулювання певних суспільних відносин задля
досягнення якісно нового режиму правопорядку у вказаній сфері виконавчої
культури.
Реформування органів державної виконавчої служби виключить можливість
подвійного підпорядкування регіональних та територіальних органів державної
виконавчої служби: одночасно Департаменту державної виконавчої служби та
відповідним регіональним й територіальним управлінням юстиції [5, с. 116].
Одним з першочергових напрямів розвитку
української юстиції виокремлено такі,
як:
-
реформування системи правосуддя з метою забезпечення доступності судочинства,
справедливості судової процедури та ефективності судового захисту;
-
забезпечення ефективності системи примусового виконання рішень судів;
-
удосконалення системи захисту інтересів держави в судах України [4, с.4 ].
Загальнонаціональною проблемою реформи стало забезпечення прозорості
та ефективності системи примусового виконання рішень судів, інших органів і
посадових осіб. На наш погляд, у зв’язку з цим необхідно втілити у життя низку
нових законопроектів та інших нормативно-правових актів, які змінять філософію,
ідеологію і реалізаційні засади виконання судових органів та інших органів
виконавчої влади.
Реформа державної виконавчої служби України на шляху до створення
правової держави повинна передбачити
послідовні та ефективні кроки, що створять справжній прорив у цьому
напрямку. Серед таких можна запропонувати:
- скасування мораторіїв щодо
звернення стягнення на майно боржника (зупинення дії низки законів, які прямо
забороняють звертати стягнення на певні види майна);
- забезпечення доступу
державного виконавця до інформації про боржника через державні бази даних і
пошукові системи;
- зміна системи реалізації
майна, яка дозволить здійснювати
реалізацію майна на комісійних засадах, залишивши продаж нерухомого майна і
транспортних засобів виключно на прилюдних торгах ( аукціонах);
- посилення відповідальності за невиконання рішення суду шляхом
запровадження адміністративного арешту
за таке правопорушення;
- створення правового механізму, що забезпечує виконання судових
рішень про стягнення коштів із державного бюджету та з бюджетних установ;
- забезпечення взаємодії з правоохоронними та іншими державними
органами;
- підвищення
статусу державного виконавця, зокрема, законодавче посилення правового захисту
виконавців та членів їх сімей.
Список використаної літератури:
1. Аналогія української
юридичної думки. В 10 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. Том 9:
Юридична наука радянської доби / Упорядники: В.Б. Авер’янов, О.М. Костенко,
В.П. Нагребельний, В.Ф. Погорілко, К.О. Савчук, І.Б. Усенко, Г.П. Тимченко;
відп. Редактор В.П. Нагребельний. – К.; Видавничий Дім «Юридична книга», 2004.-
848 с.
2. Горобец В.Д. Правовая реформа в Российской Федерации: состояние и
перспективы: автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1992. – 18 с.
3. Малишев Б.В. Правова реформа: поняття, ознаки, види / Бюлетень
Міністерства юстиції № 3(березень), 2011. –53 с.
4. Оніщук М. Українська юстиція : проблеми і пріорітети
діяльності на шляху до правової держави ( До 90-річчя української юстиції)
/Право України, № 11, 2008. – 58 с.
5. Правове життя / Бюлетень Міністертсва юстиції України № 8 (
46), 2005. – 121 с.
ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СФЕРИ
ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ
Глух
Марина Василівна, к.ю.н.,
доцент,
Київський університет ринкових відносин,
проректор з науково-педагогічної роботи
Відповідно
до чинного законодавства Міністерство регіонального розвитку, будівництва та
житлово-комунального господарства України (Мінрегіон України) України входить
до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних
органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної
житлової політики і політики у сфері будівництва, архітектури, містобудування
та житлово-комунального господарства. Правовою підставою створення Міністерства
була Конституція України (частина 15 статті 106) та Указ Президента України від
31.05.2011 №633/2011 [6].. Як зазначається у Положенні про
Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального
господарства України основними завданнями Мінрегіону України у сфері
житлово-комунального господарства (далі – ЖКГ) є: формування та забезпечення
реалізації державної політики у сферах: ЖКГ, житлової політики, благоустрою
населених пунктів, квітково-декоративного насінництва та розсадництва,
поводження з побутовими відходами, поховання, технічної інвентаризації об'єктів
нерухомого майна; контролю у сфері ЖКГ та забезпечення технічного регулювання у
сфері ЖКГ.
Слід
зазначити, що дане відомство пройшло не одну реорганізацію. До 1976 року діяло
Міністерство комунального господарства УРСР.
У
1976 році Указом Президії Верховної Ради Української РСР №1138-ІХ [7]
республіканське Міністерство комунального господарства УРСР перетворено в
республіканське Міністерство житлово-комунального господарства УРСР, яке
проіснувало до розпаду СРСР. Так, 14.09.1991 Кабінет Міністрів України видає
постанову №209 «Питання Державного комітету України по житлово-комунальному
господарству», якою створює Державний комітет України по
житлово-комунальному господарству відповідно до затвердженого Положення про
Державний комітет України по житлово-комунальному господарству (далі –
Держжитлокомунгосп України) і ліквідовує Міністерство житлово-комунального
господарства. Відповідно до цією Постанови головними завданнями
Держжитлокомунгоспу України були: прогнозування та розробка перспектив і
пріоритетних напрямів розвитку галузі; удосконалення організації управління; проведення роботи зі здійснення житлової реформи та
приватизації житла тощо.
Слід
зазначити, що менш, ніж через рік, 25.05.1992 року, Кабінет Міністрів України
видає нову постанову №266 «Питання Державного комітету України по
житлово-комунальному господарству», якою до головних завдань Держжитлокомунгоспу
України віднесено: розробку й реалізацію державної стратегії розвитку ЖКГ;
розробку цільових програм, спрямованих на поліпшення якості житлово-комунальних
послуг; підготовку пропозицій щодо поглиблення економічної
реформи в галузі, переходу ЖКГ на ринкові відносини; сприяння
здійсненню житлової реформи, приватизації житла та об'єктів комунального
призначення та ін.
Порівнюючи
вказані вище Положення, можна зазначити, що завдання Держжитлокомунгоспу
України останньою постановою розширено, зокрема, у частині поглиблення
економічної реформи галузі та переходу ЖКГ на ринкові відносини.
Необхідно
зауважити, що 3.02.1993 Кабінет Міністрів України на підставі розпорядження
№76-р [5] ліквідовує сектор житлово-комунального господарства у відділі з питань
будівництва і архітектури Кабінету Міністрів і створює відповідний відділ
Кабінету Міністрів України, який має ширше коло повноважень.
Слід
також звернути увагу, що від 1997 до 2002 року було припинено діяльність
галузевого комітету з питань комунального господарства [1].
Відповідно
до Програми реформування і розвитку житлово-комунального господарства на
2002–2005 роки та на період до 2010 року, схваленої постановою Кабінету
Міністрів України від 14.02.2002 №139 розмежовано повноваження
центрального органу виконавчої влади (Державного комітету України з питань
житлово-комунального господарства, далі – Держжитлокомунгосп) у галузі та
місцевих органів виконавчої влади. Так, на Держжитлокомунгосп покладалося:
розроблення та реалізацію пропозицій з питань формування державної житлової
політики, державної науково-технічної та економічної політики у сфері ЖКГ,
міського електротранспорту; нормативне та методичне забезпечення діяльності
структурних підрозділів місцевих органів виконавчої влади, підприємств і організацій
ЖКГ, ліцензування їх діяльності.
Місцеві
органи виконавчої влади відповідно до вищевказаної постанови мали здійснювати
обслуговування населення підприємствами й організаціями ЖКГ незалежно від форми
власності та проводити атестацію об'єктів, сертифікацію продукції, робіт і
послуг підприємств та організацій ЖКГ.
Указом
Президента України від 19.08.2002 №723/2002 затверджено Положення про
новостворений Державний комітет з питань житлово-комунального господарства
(Держжитлокомунгосп), згідно з яким на Держжитлокомунгосп України покладено
такі завдання: підготовка пропозицій щодо формування державної житлової
політики, державної науково-технічної та економічної політики у сфері ЖКГ;
визначення в межах своєї компетенції порядку формування тарифів на житлово-комунальні
послуги; участь у розробленні та реалізації заходів, спрямованих на
демонополізацію у сфері ЖКГ, сприяння впровадженню конкурентних засад у сфері
надання житлово-комунальних послуг; здійснення внутрішнього фінансового
контролю за роботою підприємств, установ та організацій, що належать до сфери
його управління та інші.
Як
видно з вищенаведеного, повноваження Державного комітету з питань
житлово-комунального господарства відповідно до вищеназваного Положення, значно
розширені порівняно з тими, які він мав до 2002 року.
Для
вдосконалення системи органів виконавчої влади, що здійснюють реалізацію
державної політики у сфері будівництва, архітектури і житлово-комунального
господарства, указом Президента України від 1.06.2005 №898/2005
[4] реорганізовано Державний комітет України з будівництва та архітектури і
Державний комітет України з питань житлово-комунального господарства в
Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства
України (далі – Мінбуд).
Зазначимо,
що відповідно до цього указу Міністерство будівництва, архітектури та
житлово-комунального господарства України визначено спеціально уповноваженим
центральним органом виконавчої влади з питань містобудування, архітектури та
житлово-комунального господарства. Повноваження вищеназваного Міністерства
встановлені відповідно до Положення про Міністерство будівництва, архітектури
та житлово-комунального господарства України (затверджене указом Президента
України від 19.12.2005 №1801/2005) і вони майже повторюють повноваження
ліквідованого Державного комітету України з питань житлово-комунального
господарства.
Кабінет
Міністрів України постановою від 13.12.2006 №1725 [2] затверджує нове положення
про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства
України. Як зазначено у пункті 3 цього Положення основними завданнями Мінбуду
стали: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у
сфері житлово-комунального господарства, благоустрою населених пунктів та міського
електричного транспорту (трамвай, тролейбус), державної житлової політики;
управління, координація діяльності та регулювання у зазначеній сфері;
реформування житлово-комунального господарства; технічне регулювання у сфері
житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту (трамвай,
тролейбус); регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сфері
централізованого тепло-, водопостачання та водовідведення, крім діяльності
суб'єктів господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і
електричної енергії та/або використовують нетрадиційні чи поновлювані джерела
енергії.
Постанова
Кабінету Міністрів України від 12.05.2007 №717 [3] основними завданнями
Міністерства з питань житлово-комунального господарства закріплювала: участь у
формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері
житлово-комунального господарства, житлової політики та міського електричного
транспорту (трамвай, тролейбус), благоустрою населених пунктів, галузі
поховання; управління, координація та регулювання діяльності у
зазначеній сфері; реформування житлово-комунального
господарства; забезпечення проведення єдиної технічної,
соціально-економічної політики у сфері питної води та питного водопостачання; регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сфері
централізованого тепло-, водопостачання та водовідведення;
захист прав споживачів житлово-комунальних послуг у межах своїх повноважень,
визначених законодавством тощо.
Підсумовуючи
викладене вище, слід зазначити, що становлення та розвиток органів державного
управління сферою житлово-комунального господарства відбувалося в декілька
етапів:
І
етап – до 1991 року – радянський період (органи державного управління
республіки фактично дублювали повноваження союзних органів);
ІІ
етап – з 1991 до 1997 року – період становлення та розвитку державного
управління сферою ЖКГ незалежної України
ІІІ
етап – з 2002 і дотепер – сучасний період, який характеризується реформуванням
державного управління країни і сфери житлово-комунального господарства, зокрема.
Список використаної літератури:
1.
Огляд
стану і напрямів реформування житлово-комунального господарства в Україні /
Експертно-аналітичний центр “Соціум”. – К., 2005. – С. 4.
2.
Про
затвердження Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального
господарства України: Постанова Кабінету Міністрів України від 13.12.2006
№1725. – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua
3.
Про
затвердження Положення про Міністерство з питань житлово-комунального
господарства України: Постанова Кабінету Міністрів України від 12.05.2007 №717
// Офіційний вісник України. – 2007. – № 37. – Ст. 1471.
4.
Про
Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства
України: Указ Президента України від 1.06.2005 №898/2005 // Офіційний вісник
України. – 2002. – № 22. – Ст. 1191.
5.
Про
створення в апараті Кабінету Міністрів України відділу з питань комунального
господарства: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 лютого 1993 року №
76-р. – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua
6.
Положення
про Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального
господарства України, затверджене Указом Президента України від 31 травня 2011
року №633/2011. – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua
7.
Про
перетворення Міністерства комунального господарства Української РСР в
Міністерство житлово-комунального господарства Української РСР: Указ Президії Верховної
Ради УРСР від 29 липня 1976 року № 1138–IX – Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ
УПРАВЛІННЯ ОБ’ЄКТАМИ КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В
УКРАЇНІ
Кизим Антоніна
Юріївна,
слухач магістратури державної служби
Івано-Франківського національного технічного
університету нафти і газу
Регламентоване законодавством право територіальної
громади на фінансово-економічну самостійність неможливо реалізувати без
наявності власного майнового комплексу, відносно якого органи місцевого
самоврядування мають використовувати технології ефективного управління.
Попри існування в Україні інституту комунальної
власності протягом більш ніж 20 років, чимало аспектів (нормативно-правовий,
організаційний, фінансово-економічний та ін.) проблематики управління
комунальним майном не мають остаточного визначення як на законодавчому рівні,
так і в практиці місцевого самоврядування. Актуальним питанням є також і
науково-методичне обґрунтування побудови сучасної результат-орієнтованої
системи управління комунальним майновим комплексом, що потребує аналізу
існуючих та виявлення найбільш релевантних управлінських підходів
Місце і значення права комунальної власності в Україні
нині істотно змінилося, що зумовлює необхідність певної переорієнтації
подальшого розвитку цього інституту. Комунальна власність є економічною основою
місцевого самоврядування, але основна відмінність цієї форми власності полягає
в тому, що її об’єкти мають цільовий характер, призначені для вирішення
соціальних питань місцевого значення, задоволення житлово-комунальних,
соціально-культурних, побутових та інших потреб населення відповідної
території.
Органи місцевого самоврядування від імені та в
інтересах територіальних громад відповідно до Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні» здійснюють
функції щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права
комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть
передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове
користування юридичним і фізичним особам, здавати їх у оренду, продавати,
купувати. Вони створюють, реорганізують і ліквідують підприємства, установи,
організації комунальної власності відповідної територіальної громади, розв'язують
питання щодо приватизації майна таких підприємств, установ, організацій. [1]
Одним з найважливіших завдань органів місцевого
самоврядування є управління об’єктами комунальної власності.
До цілей управління комунальною власністю можливо
віднести:
- ефективне використання об’єктів комунальної
власності з метою забезпечення надходжень коштів до бюджету;
- створення сприятливих умов для розвитку економіки
регіону і, насамперед реального виробничого сектора;
- сприяння збільшенню прошарку ефективних власників,
що мають за мету насичення ринку продукцією вітчизняних підприємств і створення
нових робочих місць;
- підвищення якості менеджменту шляхом забезпечення
зацікавленості керуючих і персоналу в результаті діяльності підприємств;
- залучення інвестицій насамперед за рахунок
промислових інвесторів, що мають довгострокові інтереси стосовно підприємств і
які беруть на себе відповідальність за реалізацію програм приватизації
комунальної власності, відновленню технологій і продукції;
- підготовка об'єктів комунальної власності для
продажу ефективним власникам;
- підготовка кваліфікованих управлінських кадрів [2].
Однак, коли правовому режиму майна державної та
приватної форм власності приділяється достатньо уваги з боку законодавця,
науковців та практиків, то щодо правових питань реалізації права комунальної
власності маємо зовсім протилежну ситуацію. Тому, незважаючи на закріплення
рядом законодавчих та нормативно-правових актів певних прав та обов’язків
органів місцевого самоврядування, в процесі реалізації ними права власника
майна мають місце такі недоліки:
• статус регіонального самоврядування (на рівні
областей і районів), окрім задекларованого “представлення спільних інтересів
територіальних громад”, залишився за межами конституційно-правового
регулювання;
• відсутність чіткого юридичного, організаційного
механізму управління комунальною власністю;
• не визначено чітких меж делегування виконавчому
комітету повноважень ради (крім питань, які відносяться до виключної
компетенції ради) з управління майном, що належить до комунальної власності;
• відсутність єдиного реєстру об’єктів комунальної
власності;
• відсутність механізму залучення інвестицій. [3]
Відомо, що
бюджетний процес в Україні жорстко централізований, тому говорити про достатню
кількість повноважень органів місцевого самоврядування у сфері управління
об’єктами комунальної власності не доводиться. Більшість територіальних громад
фінансово жорстко залежать від держави, а їх бюджети за рахунок власних доходів
не покривають навіть необхідного мінімуму власних потреб громад. Недостатність
власних бюджетних коштів не дає змоги громадам не тільки вкладати гроші в
інфраструктуру, соціальний розвиток відповідних територій, а й часто – на
належному рівні утримувати комунальне майно. Особливо гостро стоїть ця проблема
у тому випадку, коли йдеться про майно, що забезпечує життєдіяльність всієї
громади чи більшості її мешканців – водогони, газопроводи, об’єкти
енергозабезпечення, тощо. Можна йти
шляхом створення відповідних комунальних підприємств, але це доцільно для
великих та середніх міст, однак ніяк не підходить для сільських, селищних чи
малих міських територіальних громад – фінансово та організаційно для них
створення таких підприємств є економічно невигідним. Однак з огляду на принципи
бюджетоутворення, ідеального стану в реальному житті досягнути вдається вкрай
рідко. Тому перед органами місцевого самоврядування часто постають питання про
відчуження належного їм майна.
Отже, формування
фінансових ресурсів органів місцевого самоврядування повинне бути побудоване на
принципово нових підходах і методах, що визначають політику органу місцевого
самоврядування щодо управління об’єктами права комунальної власності,
враховуючи особливості кожного регіону.
Для
накопичування необхідної інформації щодо наявності та стану використання
комунального майна нагальною потребою є створення єдиного реєстру об’єктів
комунальної власності. Його створення дасть можливість раціонально
перерозподіляти основні фонди між підприємствами та установами у межах
комунальної власності, відслідковувати процеси відчуження, пропонувати
суб’єктам інших форм власності передачу комунального майна на умовах оренди,
оперативніше вирішувати питання матеріально-технічного забезпечення комунальних
структур. Все це сприятиме більш раціональному і ефективному використанню
наявних ресурсів і потенціалу комунального сектору господарського комплексу
відповідної території.
Прийняті заходи
з виконання повноважень суб’єкта комунальної власності повинні бути
підпорядковані стратегічному плану розвитку території, узгоджуватися із
програмами соціально-економічного та культурного розвитку, здійснюватися із
розрахунку результатів на довгострокову перспективу на основі належного
економічного аналізу.
Система
управління комунальною власністю будь-якої території має будуватись таким
чином, щоб виконувати двоєдине завдання. З одного боку, забезпечити достатню
матеріальну інфраструктуру місцевого самоврядування, захистити інтереси
комплексного розвитку території як єдиного соціально-економічного організму,
сприяти створенню соціально гарантованого життєвого рівня населення і захисту
його інтересів як споживача послуг та продукції організацій і підприємств
комунальної власності. З другого – забезпечити ефективне управління майновим
комунальним комплексом в умовах розвитку ринкової економіки, виходячи з повної
господарської самостійності учасників ринкових відносин, необхідності сприяння
підприємництву, поширення процесів приватизації та демонополізації.
Для вирішення
зазначеного завдання механізм управління комунальною власністю має відповідати
таким принципам: 1) узгодження державних, територіальних інтересів з інтересами
мешканців території; 2) економічна зацікавленість в ефективній діяльності
об'єктів комунальної власності; 3) диференційований підхід до об'єктів комунальної
власності з точки зору вибору форм та методів управління; 4) забезпечення
організаційно-методичної єдності щодо сукупності об'єктів, які входять до
комунального майнового комплексу території; 5) дотримання комплексно-цільового
підходу до організації управління та формування відповідних комплексів в
організаційній структурі управління стосовно сукупності об'єктів комунальної
власності, що мають тісні економічні, виробничо-технологічні та функціональні
зв'язки; 6) виключення дублювання функцій в управлінні; 7) підвищення
відповідальності керівників різних рівнів управління за ефективне
функціонування комунального сектора економіки території.
З викладеного
бачимо, що навіть невеликий аналіз проблем реалізації права комунальної
власності переконує у тому, що хоча, Конституція України та Закон України
"Про місцеве самоврядування в Україні" зробили суттєвий крок в
урегулюванні питань управління комунальною власністю, а втім уже кілька років
на порядку денному гостро стоїть питання про прийняття першого закону "Про
комунальну власність та управління об’єктами комунальної власності", який
з позицій уже нового покоління законодавства, заснованого на пріоритеті прав і
свобод громадян врегулює основні питання функціонування цієї форми власності.
Список використаної літератури:
1.
Закон
України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР
[Електронний ресурс]: Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. – Режим
доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/280/97-вр.
2.
Нехайчук
Д. Щодо вдосконалення управління комунальною власністю / Д. Нехайчук //
Экономика и управление. Научно – практический журнал. – 2006. – № 6.- С. 146.
3.
Процків
О. Комунальна власність: особливості, проблеми та пріоритети реалізації
управлінських рішень / Процків О.// Галицький економічний вісник. — 2010. —
№2(27).— с.96-102 - (економіка України).
ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ
МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ
кандидат наук з державного управління,
начальник підрозділу Управління СБУ в Донецькій області
Подолання соціальних проблем в Україні неможливе без
створення умов для зростання добробуту військовослужбовців, забезпечення
належного рівня та якості їх життя, регулювання доходів. Взаємоузгодження
інтересів відбувається на основі ідеї сполучення економічної ефективності як
результату дієвості ринкових сил та соціального компромісу. Наявність дієвої,
ефективної системи соціального захисту – це свідчення рівня розвитку держави,
його відповідності до вимог часу. Чим вище рівень життя членів суспільства, тим
більш розвинутим воно може вважатися.
У цілому державне регулювання
доходів військовослужбовців в умовах реформування Збройних
Сил та правоохоронних органів є достатньо складним механізмом, який можна умовно розділити на дві складові:
економічна політика (стимулювання достатнього для виконання покладених завдань
у процесі реформування фінансового забезпечення Збройних Сил та
правоохоронних органів, розвиток інвестиційної складової
реформування, виважена бюджетна політика тощо) і власне механізм перерозподілу
доходів (політика соціальних трансфертів, регулювання грошового забезпечення
військовослужбовців та пенсій для вивільнених з метою оптимізації структур Збройних
Сил та правоохоронних органів у процесі реформування, соціальне страхування, податкова політика тощо).
Удосконалення
фінансово-економічних механізмів стає можливим через встановлення ефективної
економічної взаємодії на засадах пошуку спільних інтересів із гарантуванням
державою додержання законів, а саме: чітко встановити в нормативних правових
актах держави джерела фінансування надання військовослужбовцям соціальних
гарантій, пільг і послуг; поступово скоротити кількість державних соціальних
мандатів, що не фінансуються й потребують перегляду за принципом економічної
доцільності відповідно до пріоритетів комплексних реформ; посилити роль держави
як гаранта реалізації державної політики соціального захисту
військовослужбовців за рахунок децентралізації фінансування, тобто введення
регіональної складової, що встановлюється на регіональному рівні як додаткова
грошова допомога, стимулює регіональний розвиток залежно від обсягів
передбачуваного фінансування, вдосконалює механізми спільного фінансування та пільгового
оподаткування.
Фінансово-економічний
механізм державного регулювання соціального захисту
військовослужбовців є системою механізмів, яку можна умовно
структурувати за трьома групами: основні, що домінують та можуть інтегрувати
сукупність різноманітних складових в одне ціле; забезпечуючу групу, що являє
собою область найбільш інтенсивного їх прояву щодо соціального забезпечення
військовослужбовців та периферійну групу, що потребує значних трансформаційних
змін у суспільстві, але водночас вплив цієї групи не збігається з масштабами
соціально-економічних змін у
просторово-часовому вимірі суспільства. Характерною рисою периферійної групи є
їх більша спадкоємність щодо попередніх періодів розвитку суспільства.
Основну
групу, на думку автора, складають механізми підвищення
грошового забезпечення та соціального страхування військовослужбовців, що
забезпечують відповідний до європейських стандартів рівень життя зазначеної
категорії громадян вже в короткостроковому аспекті та здатні підвищувати
мотивацію до реалізації реформування Збройних Сил та правоохоронних органів в
Україні. «З одного боку, рівень життя можна розглядати як фактор розвитку
певних процесів, а з другого – як їх результат» [1, c.198].
Державне регулювання доходів військовослужбовців та членів їх сімей має за мету
забезпечення їх оптимального рівня
життя в регіонах та в цілому в Україні. Фактична неспроможність держави у
повному обсязі забезпечити виконання власних соціальних зобов’язань
перетворює державну політику соціального
захисту військовослужбовців з інструмента зі зниження соціальної напруги на
один з факторів погіршення настроїв у суспільстві. Перші кроки у цьому напрямі вже задіяні. У 2012 р.
уряд почав ліквідацію розриву між пенсіями військовослужбовців, які залишають
службу нині, і тими, хто закінчив службу 5 років тому. У травні 2012 р. на
засіданні Кабінету Міністрів України прийнято рішення про поетапне збільшення
розмірів пенсії колишнім військовослужбовцям: з липня – на 11%, з
1 вересня – на 23% та з 1 січня 2013 р. – на 35%. Також уряд спланував
виділення 6 млрд грн на підвищення пенсій військовослужбовцям, особам
начальницького та рядового складу, які залишили службу, на 10,5 % з 1 січня
2013 р. [2]. З 1 серпня 2012 р. рішенням уряду вдвічі підвищене грошове
забезпечення усім військовослужбовцям ВМС. Наступним кроком стає запровадження
мотиваційних чинників щодо підвищення рівня грошового забезпечення для
військовослужбовців Повітряних Сил. У перспективі до 2017 року планується
збільшення рівня грошового забезпечення військовослужбовців [3].
Основною
складовою фінансово-економічного механізму державного
регулювання соціального захисту військовослужбовців стає також розвиток
інфраструктури страхового ринку у сфері довгострокового страхування життя за
рахунок підвищення прозорості страхового ринку; вдосконалення механізму
інвестування страхових резервів на основі принципів прибутковості; зниження
ризиків за рахунок посилювання вимог до страховиків, а також розвитку системи
перестрахування [4; 5; 6]. Реалізація цих заходів потребує консолідації зусиль
законодавчої і виконавчої влади, учасників фінансового ринку, засобів масової
інформації і учасників реформ, а також дозволить значно активізувати
інвестиційне використання заощаджень військовослужбовців.
Забезпечуючу групу фінансово-економічного механізму
державного регулювання соціального захисту військовослужбовців складає контроль
за витрачанням бюджетних коштів на забезпечення державних соціальних
зобов’язань, створення фондів фінансової підтримки й встановлення системи стандартів, норм і нормативів.
Наступним забезпечуючим елементом
фінансово-економічного механізму державного регулювання соціального захисту
військовослужбовців має стати чітка система контролю за витрачанням бюджетних
коштів на забезпечення державних соціальних зобов’язань. Вирішення зазначеного
завдання потребує вдосконалення чинного законодавства, яке регламентує проведення контролю та відповідальність
органів влади за ефективне використання бюджетних коштів. Перш за все, на нашу
думку, необхідно встановити контроль за відповідністю витратних соціальних
зобов'язань державного бюджету та можливостей щодо їх фінансування; цільовим
витрачанням бюджетних коштів, що направляються на фінансування реформ, зокрема
Збройних Сил та правоохоронних органів України; ефективним витрачанням
бюджетних коштів.
Забезпечуючими елементами фінансово-економічного
механізму державного регулювання соціального захисту військовослужбовців мають
стати створення фондів фінансової підтримки, а також встановлення системи стандартів, норм і нормативів,
відповідно до якої в рамках бюджетного процесу України має здійснюватися
взаємодія між бюджетами різного рівня. Так, у результаті відсутності даної
системи ускладнюється розробка об’єктивних нормативів бюджетного фінансування
витрат на соціальний захист військовослужбовців на регіональному рівні, що є
неодмінною умовою нормального функціонування міжбюджетних відносин. Вважаємо,
що центральним органам влади спільно з органами влади регіонів необхідно
розробити і затвердити: єдині державні мінімальні соціальні стандарти
державного переліку гарантованих соціальних послуг для військовослужбовців;
єдині нормативи забезпеченості регіонів об’єктами соціальної інфраструктури
соціального захисту військовослужбовців; єдині нормативи якості послуг, що
надаються в рамках реалізації державних соціальних зобов’язань в області
соціального захисту військовослужбовців (особливо стосовно відомчої медицини,
соціального страхування тощо).
Періферийну
групу фінансово-економічного механізму
державного регулювання соціального захисту військовослужбовців складає активізація
інвестиційного використання заощаджень військовослужбовців, розвиток
інфраструктури ринку пенсійних заощаджень, розвиток ощадних інструментів та переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі
розвитку соціальної інфраструктури.
Напрямом
удосконалення фінансово-економічного механізму державного регулювання
соціального захисту військовослужбовців в довгостроковому аспекті мають стати
активізація інвестиційного використання заощаджень військовослужбовців;
розвиток ощадних інструментів; формування
інфраструктури ринку пенсійних заощаджень; створення ефективної системи
інвестування пенсійних заощаджень; переорієнтація
інвестицій у пріоритетні галузі розвитку соціальної інфраструктури з метою
реалізації структурного реформування системи соціального захисту
військовослужбовців в реалізації реформ Збройних Сил та правоохоронних органів
України.
Загальним висновком щодо реформування структури
грошового забезпечення військовослужбовців пропонується комплексний підхід до
забезпечення підвищення стандартів життя військовослужбовців та рівня їх
соціального захисту у напрямі законодавчо-правового регулювання (прийняття
єдиного нормативного акту, що регулюють питання грошового забезпечення
вiйськовослужбовцiв підрозділів Збройних Сил та правоохоронних органів);
економічного регулювання (корегування спiввiдношення посадового окладу та
окладу за вiйськове (спецiальне) звання в структурi грошового утримання;
нарахування додаткової частки грошового забезпечення у грошовому виразі);
соціального регулювання (монетизація пільг); адміністративно-організаційного
регулювання (оптимізації посад
військовослужбовців).
Список літератури:
1.
Людський
розвиток в Україні: соціальні та демографічні чинники модернізації національної
економіки: колективна монографія / Е.М. Лібанова, О.В. Макарова,
І.О. Курило та ін.; за ред. Е.М.Лібанової. – К.: Ін-т демографії та
соціальних досліджень ім. М.В.Птухи НАН України, 2012. – 320 с.
2.
Про
оплату праці: Закон України від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР // Відомості
Верховної Ради України. – 1995. – № 17. – Ст. 121. – (Із змін. та допов.).
3.
Веб-сайт
Міністерства оборони України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.mil.gov.ua/index.php?lang =ua&part=def_planning
&sub=buleten_2025. – Назва з екрану.
4.
Грушко
В.І. Формування бюджету розвитку місцевих бюджетів / В.І. Грушко, К.В. Павлюк
// Вчені записки Інституту економіки та права «Крок». – Сер. Економіка. – Вип. 5. – К.: Ін-т
економіки та права «Крок», 2001. – С. 111–118.
5.
Державне
управління: теорія і практика / За заг. ред. проф. В.Б. Авер’янова. – К.:
Юрінком-Інтер, 1998. – 431 с.
6. Капильцова В.В.
Соціальні гарантії в умовах ринкових відносин: автореф. дис. канд. екон. наук /
В.В. Капильцова. – Донецьк, 2002. – 20 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар